Іван Наливайко. "Вітряки на околиці, мов козацька сторожа" // Зоря Полтавщини. - № 67(19494) - середа, 19 квітня 2000 р.
Здавна Полтавщина вважалася краєм вітряків. Краєвид села чи хутора, навіть міста, важко було уявити без пірамідальних споруд з велетенськими крилами. Вітряки височіли на вигоні чи панівному пагорбі, мов козацька сторожа.
Якщо у прирічкових поселеннях переважали водяні млини, то в лісостепових і степових - вітряки. Збереглись до наших днів відомості, що на початку XIX століття в межах сучасної області налічувалось понад три тисячі вітряків і майже тисяча водяних млинів. З енциклопедичного довідника "Полтавщина" довідуємось, що напередодні Полтавської битви на околиці міста день і ніч трудились для городян 38 вітряків - на Павленках, Пуш-карівці, Браїлках і Огнівці, Горбанівці й Кобищанах.
І все ж першість за кількістю вітряків належала Лубенському повіту. Тут їх було 649. На підмогу їм було заді-яно ще 97 водяних млинів. Усі трудились в будь-яку пору року, в сусідньому Хо-рольському повіті вітряків було дещо менше - 418. Проте водяних млинів аж 148. Друге місце за кількістю вітряків цосідав Лохвицький повіт, маючи їх 645. До речі, тутешнє борошно славилось помолом. Тож нерідко сюди приїздили селяни і городяни здалеку, особливо напередодны великих християнських свят - Різдва чи Великодня.
Упродовж течії Ворскли, а вона раніше була і повноводна, і чиста, і рибна, образно кажучи, майже на кожному кроці загати та греблі з водяними млинами. У Зіньківському повіті їх налічувалось 201. У Кобеляцькому - 100. А в селах степової частини невтомно перемелювали збіжжя майже 300 вітряків.
Серед повітів губернії Полтавський теж вирізнявся кількістю вітряків та водяних млинів. І хоч тодішній повіт не рівня сьогоднішньому району, проте й тут людям слугували 434 вітряки та 58 водяних млинів. Нині й сліду від них не лишилось. Так по всьому нашому краю, по всій Україні. Велика втрата! Тільки й того, що можемо позаздрити хазяйському розуму і кмітливості пращурів, які так вміло використовували дармову силу води та вітру.
Щоправда, в другій половині XIX та на початку XX ст. у містах і містечках з'явились парові млини. Однак вони довго ще не становили серйозної конкуренції вітряним та водяним "мірошникам". До того ж, помол замовникам обходився дорожче: платню брали не мірчуком, а грішми, яких не густо водилось у кишенях простого люду.
Перший відчутний удар по відвічних трудівниках завдано в 1-ромадянську війну. Остаточно докопали їх у роки суцільної колективізації.
Пригадую, в нашому селі на високому пагорбі цілорічно вимахував крилами вітряк. Хіба що в окремі години зупинявся, що траплялося дуже рідко. Належав він нашому сусіду - Федору Сагуну, кремезному дідові, класному мірошникові. Крунчатка у нього була ліпшою, аніж та, що її виробляли на паровому млині у райцентрі. В селі створювалась артіль "Серп і Молот". Тоді-то активісти й занесли до списку куркулів Сагуна. Хотіли навіть вислати його на Соловки, проте сільська громада горою стала за свого мірошника. Млин став власністю колгоспу, дідові Федорові за роботу стали писати трудодні. Недовго мірошникував Саіун. Одного ранку прийшов він до свого млина, сів на східці та й окам'янів. Не витримало серце людської наруги. А млин продовжував справно слугувати. Господарювати у ньому став його син - Степан, теж тямущий у цій справі. Навіть у роки Великої Вітчизняної млин уцілів. Та десь в п'ятдесятих роках районне начальство наказало розібрати, аби не псував соціалістичного пейзажу села, позаяк вважався пережитком проклятого минулого. Згодом замість вітряків можна було бачити ажурні вітродвигуни. Та потім і вони швидко зникли.
Дарма. Пригадую, як у тяжкі повоєнні роки в Ор-жицькому райсільгосннідділі доводилось займатись встановленням на подвір'ях колгоспів вітродвигунів. Саме вони виручали селян, подаючи воду на ферми, виробляючи електричний струм для освітлення приміщень, приводили в рух пилорами, машини в кормоцехах. Але ж і вітродвигуни були в пошані недовго, бо невдовзі стали в стрій великі теплові та гідроелектростанції, степом попростували опори високовольтних електромереж. Де там було думати про вітрову силу, чи в яку копієчку обходиться країні, приміром, робота теплових електростанцій.
Не по-господарськи, як і в Союзі, так і в незалежній Україні продовжуємо господарювати. У багатющих США зовсім по-іншому ставляться до нетрадиційних ресурсів енергії. В одній із телепередач йшлося, що в Данії одинадцять відсотків із загальної кількості електроенергії виробляють саме завдяки вітродвигунам. А наш славетний земляк Юрій Кон-дратюк, теоретик космічних трас, ще в тридцяті роки сконструював зра.чки потужних вітроелектростанцій. Та й нині на Полтавщині науковці трудяться над цією важливою проблемою. Однак вітродвигунів не більшає. Зате "ходимо з торбою" до сусідів за енергоносіями.
Дехто, прочитавши матеріал, скаже, що автор шкодує за минулим, за вчорашніми вітряками та водяними млинами. Не в тому річ. Сьогодні на кожному кроці відчуваємо дефіцит електроенергії, пального. То ж і стали б у нагоді ті ж вітряки й вітродвигуни, і на маленьких місцевих річках міні-гідроелек-тростанції. Окрім усього ін-піого, ці дешеві джерела енергії екологічно чисті, що зараз особливо важливо.
